Історія школи

В 1889 році в селі Пески – Бершадські відкрилася церковно – приходська школа, де навчалися діти з старообрядницьких сімей. А в 1903 році там вже навчалося 22 російських дитини, всього в школі навчалося 123 учня.

Пилипонівська російська школа виникла вже після революції в вересні 1924 року, коли були проведені в дію постанови про усунення безграмотності. Центром культури у 20 – 30 роки, крім школи, була і хата – читальня, медпункт, сільський клуб. У читальні жителі слухали лекції на наукові і політичні теми, читали газети, журнали. А в сусідній кімнаті був встановлений перший і єдиний в селі радіоприймач (яка то була радість!). Старе приміщення школи було побудоване в 1926 році, а нове - в 1957 році.

У 1933 році в школі з׳явилась піонерська організація. При цукровому заводі, Бершадській семирічній школі, Великокиріївській школі такі організації були створені ще в середині 20 –х років. Першим вожатим у Пилипонівській школі був А. П. Чеховський. Запав у душу пилипонівчан організатор культурного відпочинку К. П. Вареніков. Він готував і проводив спектаклі, організовував танці, що дуже полюбляла молодь, яка після довгих років заборони могла вільно веселитись, дати волю молодечому запалу. Багато пилипонівчан свідчать, що ця людина навчила їх танцювати. Організований ним драмгурток існував 10 років і був дуже популярним у районі. Активними учасниками його були У.Кравцов, П. Гусляков, Й. Варенніков і перші дівчата – комсомолки Перфілова Анюта, Донцова Дуся, Гуслякова Дуня.

Населення відчувало потребу в знаннях. Дорослі люди, із життєвим досвідом, зверталися за допомогою до вчителів. Як згадував А. А. Гречулевич, вчитель російської мови семилітньої школи при Бершаському цукрозаводі, люди хотіли навчатися, здобувати освіту. Порадившись з колегами, створили курси ( за згодою заврайвно Ф. Є. Співака). Перших бажаючих було 17 чоловік, а вже через тиждень – 24. Вік не обмежувався. Але в основному це були 25 – 35 – літні. Роботу вчителів оплачували курсанти ( не учні) з розрахунку прочитаних годин. Освоювали програму 5 – 7 класів. Вивчали російську мову, арифметику, літературу, географію, біологію, історію. Вечірні заняття тривали щоденно по 4 години. Навчання продовжувалося до квітня. Потім працівники райвно влаштовували перевірку знань і з дозволу завідуючого курсантам видавалися довідки про те, що вони прослухали курс за 7 класів трудової школи.

Всеобуч пилипонівчани прийняли, як належне. Життя вимагало знань. Досвід досвідом, але він вагомий, якщо у парі із знаннями крокує по життю. Це розуміли і дорослі, і діти. Заняття у дві зміни не влаштовувало населення. Виникла потреба у будівництві нового приміщення. Його будували центральною дорогою Бершадь – цукровий завод, де воно і до цих пір. Тут мали навчатися учні 1 – 4 класів. Але у вересні 1939 року в Пилипонівській школі був відкритий 5 клас. Поки йшло будівництво, виникла потреба її розширити. Тому пилипонівчани запропонували спорудити семирічку, що пізніше і було зроблено з допомогою місцевого населення. У будівництві брали участь: Ілля Донцов, Павло Лебедєв, Дорофей Кольцов, Григорій Кольцов та інші муляри і столяри. До 1 травня 1935 року будівництво було закінчено. Діти одержали бажаний подарунок. Вчителі із завзяттям взялись до жаданої роботи.

Бойченко Ірина Феогнієвна – колишня учениця пилипонівської школи, пізніше – вчителька математики в цій же школі згадує, що в коридорі працював магазин шкільного приладдя «Доверие». Адже продавця там не було. На столі стояла скарбничка, в яку учні кидали гроші за взяте начиння з поличок. Отака була свідомість і чесність у людей!

Правління колгоспу у всі часи не було осторонь життя пилипонівчан: надавало безкоштовні гарячі сніданки, що стало великою допомогою для багатьох сімей.

1941 року частина випускників разом з директором П. А. Аніконовим пішли боронити свою землю. Вороги заходили в Бершадь і в Пилипонівку в липні 1941 р. Дні стали сумними. Окупанти, боячись народного протесту, навіть заборонили збиратись групами більше двох чоловік. Але загарбники намагались налагодити нормальне русло життя: відкрили церкви, школи, ресторани. Цим вони намагались нав’язати населенню думку, що прийшли сюди надовго.

У жовтні 1941 року почались заняття в Пилипонівській школі. Спочатку було 7 класів, але швидко за розпорядженням окупаційних властей старші класи закрили. Загарбникам потрібні були покірні слуги, а не освідченні люди. Зосталися 4 початкових класи. За спогадами населення, в школі з׳явилися портрети румунського короля Михайла і його матері Олени, місцевий священик отець Стефаній пропагував те, що було вигідним для влади. Перед початком занять і після них кожен день учні разом з вчителями повинні були читати молитву. Хто із дітей не знав її, того наказували, ставили на коліна. Викладались такі предмети: закон Божий, історія Румунії, румунська мова, історія Румунії, російська мова і арифметика, які викладали прислані з Румунії вчителі. На уроках історії, наприклад, учням розповідали, що землі між Дністром і Бугом завжди належали і належать «великій» Румунії, що стало грубим перекрученням історії. Румунія тимчасова окупувала ці землі, як союзник гітлерівської Німеччини. Учні користувалися підручниками радянського довоєнного періоду, але з відповідними виправленнями та скороченнями. В підручниках математики були закреслені задачі, в яких мова йшла про колективне господарство. Для підтримки дисципліни застосовувалися фізичні покарання. Часто учні не витримували тортур, кидали навчання.

Заняття проходили не систематично, з частими і довгими перервами серед навчального року, а в 1943 році назовсім припинились. Окупанти перетворили школу в казарму спочатку для румунських, а потім і німецьких солдат. Вороги палили парти, географічні карти, книжки із бібліотеки.

Згадує Суржикова Парасковія Іванівна 1928 року народження: «Моя мама працювала прибиральницею в школі до війни, тому працювала там і під час війни. Німці розмістилися в школі, як в казармі. Я з сестрами приходила допомагати матері. Німці були різні. Були дуже жорстокі, а були і прості та людяні, які не хотіли нікого вбивати. Мати за шматочок мила брала додому прати речі німецьких солдат. Пам’ятаю німця Карла, який пригощав мене печивом та цукерками і говорив, що в нього вдома така ж дочка. Одного разу він вночі прийшов до нас додому і почав плакати, бо отримав лист від батьків. Бомба потрапила до нього в будинок, тому загинула дружина з дітьми. Німецькі та румунські солдати займалися грабіжництвом. Пам’ятаю, як серед ночі румунський солдат кинув через вікно живого барана. Через годину він прийшов, запропонувавши нам протримати барана кілька днів, а потім зарізати його, посмажити та поділити порівну. Але мама з бабусею відмовились».

В кінці 1943 року в дворі школи сталася пожежа. За рішенням підпільного комітету тоді ж був створений партизанський загін, командиром якого став С. О. Печений, а начальником штабу Н. Т. Друзь, згодом директор Пилипонівської школи. В загоні нараховувалося до двохсот чоловік. У підпільній організації, в будинку жителя с. Пилипонівки Івана Добровольського були установлені свої рація і друкарня, де випускалися листівки із даними Радінформбюро. В цьому ж, 1943 році група пилипонівських партизанів пошкодила залізничну лінію і поїзд, який віз паливо на цукровий завод, зійшов з рейок. Цим було затримане вивезення окупантами цукру з заводу. У партизанському русі брали активну участь колишні учні Пилипонівської школи – Юхим Перфілов, на той час хлопчик 12 – ти років, безстрашний зв’язківець, Афанасій Поваляєв, що пішов з партизанського загону в ряди Радянської Армії, та інші.

Звірства фашистів доходили до того, що вони катували і вбивали ні в чому не винних людей. Але пилипонівчани чинили опір.

14 березня 1944 року принесло жителям району радісну звістку, ймення якій визволення. Бершадщина ожила, ожила й Пилипонівка. Закипіла робота по відродженню нормального життя. Учасники партизанського руху Н. Т. Друзь, Л. Г. Гусляков, В. Цуканов, М. Плахотнюк і інші. Останки загиблих партизанів і червоноармійців, загиблих у боях за визволення Пилипонівки у 1953 р. були перенесені і поховані в братських могилах перед фасадом школи. На 9 травня там проходить поминальна літургія по всім воїнам, загиблим під час війни. І нині там є пам’ятник, який став символом перемоги добра над злом.

В перші дні після звільнення району, за проханням місцевого населення, була укомплектована кадрами Пилипонівська семирічна школа. Вчителька Є. В. Білогуб була призначена директором. Перед нею поставили конкретне завдання: відремонтувати школу і почати заняття до 15 квітня 1944 року. Пилипонівчани взяли активну участь у роботах, бо розуміли: державі потрібні освічені люди. А у вчителів було жагуче бажання вчити дітей. Тому вони мили вікна, білили, приносили цвяхи для ремонту, віники та різні матеріали.

Великою радістю, як стверджують колишні учні, стало те, що хтось приніс глобус, кілька карт, таблиць, які в період окупації зберігали по домівках. 15 квітня 1944 року відкрилися двері школи. Після довгої розлуки покликала стара, як світ, але жадана мелодія дзвінка. Розпочалося навчання. Нелегким воно було. Не вистачало підручників, зошитів. Вчителі початкових класів креслили жовтий папір для обгорток, робили з нього зошити і прописи. На два перших класи був один буквар, його читали по черзі. Учні працювали не тільки з підручником, а й на землі.

Колгосп ім. Сталіна виділив школі ділянку в 1.5 га землі. Восени 1955 р. її обсадили жовтою акацією ( 1700 штук). Учні вирощували кукурудзу, картоплю, буряки, пшеницю, ячмінь. Результати свідчили самі за себе: цукровий буряк з гектара – 300 ц, кукурудза – 43, ячмінь – 20. А за 1955 рік учнями вироблено 2000 трудоднів, зароблено 3575 крб, з них 1400 витратили на придбання баяну для школи, а на інші гроші купили путівки в Москву на виставку. /Files/images/m_bbc695f6.jpg

Так жилося і працювалося. Школа чотири рази змінювала своє ім׳я. Зараз вона називається Бершадський заклад загальної середньої освіти І – ІІІ ступенів №2. У закладі навчається 224 учні, працює 30 педагогів. Навчання проводиться українською мовою.

Кiлькiсть переглядiв: 361